Книга пам'яті мого роду

ВІД АВТОРА

         9 травня 2015 року минає 70 років від Дня Перемоги у Другій Світовій війні. Скільки людей віддали своє життя та здоров’я за волю. Хтось повернувся з фронту героєм, а когось оминула слава, інші на поріг рідного дому більше і не ступили. Але всі, хто дивився в очі смерті в 1941-1945рр. заслуговують від нас пошани та низького поклону. Це саме їхня заслуга в тому, що сьогодні ми є, і ми живемо на своїй землі. Хоч в с. Бужок не залишилося в живих жодного ветерана Вітчизняної війни, та пам'ять про них завжди живе. Їхні рідні завжди будуть пам’ятати подвиг кожного із них та розповідатимуть про їхні заслуги із покоління в покоління.      Для того, щоб зберегти спогади про людей, які творили історію і написана ця книга. Тут використані матеріали, які зібрали діти разом з батьками про своїх родичів, що були на фронті, в партизанських загонах, в підпіллі, допомагали воїнам, були вивезені на примусові роботи до Німеччини, чи в заслання…

     В час, який переживає країна сьогодні, важливим є знати історію та вчитися на помилках минулого, адже ціною є людське життя. Ця книга спрямована на формування у підростаючого покоління патріотичної свідомості, виховання шанобливого ставлення до пам’яті про ветеранів Другої Світової війни, вивчення свого роду та історії рідного краю. 

Передмова

Друга Світова війна почалася в 1939р, коли Німеччина напала на Польську державу. До цього року вона вже завоювала ряд західних держав: Чехію, Угорщину, Францію. Всього за тиждень захотіла і Польщу.

Це з тривогою сприйняв наш народ Західної України, що був під владою панської Польщі. Керував тоді Польщею Ридзьо Шміглий.

Народ наш і пісню склав про нього і співав:

       Ой, ти Ридзю Шміглий,

що тобі здається,

 втік ти за границю

цілий світ сміється

сміється, сміється,

і  буде сміятись,

Що,  ти Ридзю Шміглий,

не вмів воювати!

Дурна Польща була

Буржуїв тримала,

а Червона армія

на Сибір заслала.

Підкоривши Польщу, Німеччина на чолі з Гітлером,  уклала договір із Сталіном в Росії. І Західну Україну, що була під владою Польщі, залишила Росії, 17 вересня 1939 року радянські війська прийшли на Західну Україну і почали встановлювати свої порядки. Особливо увагу звертали на бідний народ. Багато селян були малоземельні, або зовсім без землі. Це ті, що служили в панів польських, або наймались сезонно на роботу в польських поміщиків. Більшість селян мали свої власні земельні поля. Працювали на землі в ручну. Більшовики навіть бідняків висували на керівні посади. Уже в 1940році радянська влада почала організовувати колгоспи, але не всі селяни йшли в колективні господарства.

Українські патріоти хотіли створити свою українську державу, за яку весь час боролися, почалися масові арешти, їх саджали в тюрми. Так загинули в Золочівській тюрмі односельці: Макаровський Петро, Гуда Іван, Сапелюк Роман, Парїй Василь.

А вже в червні 21 червня 1941р. Німеччина почала війну з Росією. Війна – це важкий для людства час. Під час війни люди переживають хвилювання, страх, і не достаток в життєвих потребах.

Перші постріли були в повітрі, що змусили дітей-пастушків, тікати з пасовиська. Потім були нальоти літаків, які летіли над селом, стріляли з кулеметів та скидали бомби. Першими жертвами були двоє дівчаток, Гавришків і Юркевич які бігли вулицею. Їх тіла потім збирав батько кусочками біля розритою бомбою ями. Кулеметними пострілами були вбиті декілька жінок і чоловіків у дворах. Багато  селян в той час працювали в полі і на косовицях.

Цілий тиждень після цього дня, налітали ворожі літаки в післяобідній час на село, стріляли з кулеметів і скидали бомби. Виникали від цього пожежі. Люди ховалися в підвали та викопані сховища. Потім прийшла фашистська армія. Вони їхали на грузовиках та мотоциклах. У ній служили німці і чехи. Німці вимагали продукти: яйця, молоко, м’ясо. Забирали для цього худобу. А також молодих людей брали на роботу у Німеччину примусово.

Першими заробітчанами були: Лешньовська Катерина, Гавришків Роман, Маланюк Ольга, Сапелюк Марія, Маланюк Катерина, Жук Софія, Набока Катерина.

Так тривала війна до 1945 року. Люди змушені були працювати та здавати податки натуро: зерно, м’ясо, молоко, яйця та працювати в Німеччині. У ці роки створювалась і українська партизанська армія – УПА. Вона боролась спочатку з німцями, а потім з комуністами. Молодь йшла в загони УПА. Через ці роки німці зайшли далеко на схід, але скрізь на Україні створювались партизанські загони. Радянська армія спочатку відступала, але потім за допомогою європейських країн не допустила німців до Москви і погнала їх аж до Берліна. Велику мужність витримували і українські солдати, які були в радянській армії.

Щоб придушити повстання загонів УПА, комуністи з 1943-1945 років проводили по селах облави на Західній Україні. А сім’ї повстанців вивозили в Сибір та на Урал в Пермську область. Багато молоді загинуло тоді на Україні на Заході й на Сході. На заході у селян відняли всю землю, тому вони селяни змушені були йти працювати в колгоспи. А молодь виїжджала працювати в міста. У 1953 р. помер Сталін.

Після війни змінилось і сільське життя людей. Появились сільськогосподарські машини, автомобілі. Люди стали працювати по-новому. Діти пішли вчитись.

Ось чому по селах Західної України стоять висипані могили. Це в честь пам’яті загиблих молодих хлопців, що боролись за свою незалежність. Про них не забувають і шанують їх сьогодні.

         Вони вже увійшли в історію нашої незалежної Української держави. Не слід забувати і такі прізвища молодих хлопців з села, які загинули в боротьбі за Україну: Гавришків Ярослав, Гавришків Йосип, Баландюк Михайло, Кожушина Михайло та Іван, Гавришків Василь, Макаровський Мирон, Тихоліз Семен, Михалюк Ярослав, Гавришків Володимир, Гавришків Григорій. Зв’язкові дівчата: Гавришків Катерина, Макаровська Катерина, Пушкар Марія, Маланюк М., Романюк К., Жук Марія, Гуда Я.

Вивезені сім’ї селян: Гавришків Мирон, Заяць Розалія, Маланюк Василь, Маланюк Петро, Гавришків Іван, Гавришків Григорій, Кожушина Василь, Микитишин Ярослава, Гавришків Кирило, Макаровський Юрій, Рудий Степан, Гуда Фрузина.

Багато з них після амністії повернулись додому, та до наших днів вони не дожили, а їх деякі онуки проживають в селі Бужок і бережуть про них світлу пам’ять.

Катерина Йосипівна Лукашенко (1930 року народження

 заслужений вчитель с.Бужок 

Баран Григорій Флоріанович  народився

15 березня 1912 року в с. Бужок в багатодітній сім’ї (9 дитина). Закінчив  2 класи початкової  школи. Служив в Польській армії в м. Золочеві. В 1939 році його призвали на війну. Був у полоні в Середній Азії. Після полону воював в складі військ Радянської армії (4 Український фронт під командуванням генерала Толбухіна). Був двічі раненим (в голову та ногу). На війні був сапером. День Перемоги зустрів в Чехії під Прагою, де тривали запеклі бої. 9 травня  ветеран вважав найщасливішим днем в своєму житті. Нагороджений трьома медалями: «За отвагу», «За Прагу», «За Победу».

Прийшов з війни і в 1946 році одружився та разом з дружиною виховав трьох дітей.

Ветеран часто розповідав про свої військові пригоди. Вразив його випадок в Чехії. Йому з товаришем довелося заночувати в однієї чешки. Дла господиня їм вечерю, зранку вони поснідали, щей  надорогу дала їм буханець хліба, який перерізала навпіл і помазала смальцем. А поводжаючи їх заплакала.

На війні разом зним воював єврей, який попросив помінятися з ним пайками. Свій цукор він віддав товаришу, а його спирт забрав собі. Після подвійної порції алкоголю не так страшно було йти в бій.

Розповідав, що всю дорогу з Праги додому пройшов пішки, яка тривала близько двох місяців. Досконало знав польську мову, тому часто бував за перекладача.

        

Григорій Флоріанович був побожною людиною. Згадував, що кожен день зустрічав з молитвою, не пропускав Божественної Літургії, де б не був. Будучи на заробітках в Казахстані, їздив за 200 км в церкву, щоб посвятити паску для своєї бригади.

Помер у віці 86 років. 

Зі слів тітки Петришин (Баран) Надії Григорівни

 (доньки ветерана) записали

 Гуда Ольга та Юля

 учениці 4 класу Бужківської ЗОШ.

Вітязь Григорій Теодорович народився в 1912 році. Був учасником бойових дій під час Другої Світової війни. Перемоги діждався у Берліні. За час війни зазнав поранення, які давали про себе знати  все життя. Був нагороджений медалями  «За Берлін» та «За Перемогу». Не зважаючи на те, що війна забрала багато здоров’я, ветеран все життя:  спочатку на заводі у Львові, потім в Красному, а далі в рідному селі у колгоспі.

Григорій Теодорович був одружений із Жук Софією Гнатівною, разом з якою виховали дочку Оксану.

Вітязь (Жук) Софія Гнатівна народилася 9 грудня 1923 року.  Була вивезена в 1942 році до Німеччини на примусові роботи. Довелося багато пережити на чужині, тяжко працювати. В 1945 році повернулася додому. Виховувала дочку та працювала у колгоспі дояркою. За сумлінну працю була неодноразово нагороджена.

  У Софії Гнатівни була сестра Марія Гнатівна, яка народилася в 1921 році. Жук Марію Гнатівну за патріотичні переконання була засуджена на 25 років і вивезена в Сибір на примусові роботи. Там вона залишила свою молодість і здоров’я. Повернулася додому через 10 років після реабілітації.

Зі слів бабусі Бручковської (Вітязь) Оксани Іванівни

 (дочки Софії Гнатівни та Григорія Теодоровича)

 Смолій Тетяна учениця 
4 класу Бужківської ЗОШ.

Грицай Василь Павлович народився в 1913 році. Був одружений. Оскільки в ті часи село було під владою Польщі, то юнаком був жовніром у польській армії.  Під час Другої Вітчизняної війни брав активну участь у боротьбі за рідну землю.

 Коли почалась війна його зразу на фронт не взяли, бо його дружина мала народжувати старшу дочку. Він був вправним майстром та будував вишки в Красному. Проте в липні 1944 року на території села почались активні бойові дії. Дружина Василя Павловича із новонародженою дочкою, як і всі односельчани, переховувалися у підвалах та викопних сховищах. Тоді чоловіка забирають на фронт.

Розповідав Василь Павлович, що дуже важко було. Війна виснажувала і знесилювала. Згадував випадок, що одного разу під час атаки ворога він сховався в окопі. Був такий знесилений, що там і заснув. Коли прокинувся, то зрозумів, що він у закритому просторі. Злякався, що його живцем похоронили. Та його страхи були марними.  Коли він спав на окоп наїхав танк і зупинився над ним.

Розказував Василь Павлович про випадок, коли його розум та винахідливість врятували його та всіх побратимів від куль ворога. Коли вони опинилися на відкритій місцевості, їх почали обстрілювати. Сховатися не було куди, молодий лейтенант, що командував  ними, розгубився. Лише Божа воля допомогла їм врятуватися. Василю Павловичу прийшла ідея ховатися в ті ями, що утворювалися від пострілів «Катюш» противника. Адже в одне і те саме місце снаряд не потрапляє. Так вони всі і вижили.

Під час війни Василь Павлович потрапив до Німецького полону. Згодом його звідти визволили. Повернувшись додому він потрапив під трибунал за те, що здався ворогові.  Лише випадок врятував його від заслання. В комісії, що засідала під час суду, був саме той молодий лейтенант. Якого Василь Павлович врятував від ворожих куль. Лейтенант впізнав його, та скерував рішення на користь чоловіка.

         До Сибіру Василя Павловича не вивезли, але і звання ветерана Великої Вітчизняної війни йому не дали все життя він прожив невизнаним героєм. Після війни працював мулярем знаним на всю округу, адже був настільки вправним, що його кликали майже до кожної хати.

Нелегкою була доля і у сім’ї зятя Василя Павловича – Маланюка Павла Петровича (чоловіка старшої дочки). Коли Павлові було всього 9 років, майже всю його сім’ю вивезли в Сибір. Його батько Петро був членом партизанських загонів, а сестра Марічка – зв’язковою. Взагалі сім’я Петра Маланюка вела активнее громадське життя. Коли між партизанами з’явився зрадник на прізвище Лех, то і про їхню сім’ю стало відомо.

 Одного вечора навідались і до їхньої хати. Забрали усіх: батька із дружиною та дітьми( Ганну, Орисю, Левка та Лесю). Залишилися лише дев’ятерічний Павло, який непомітно втік через маленьке вікно; Зеня, що на той час булла заміжня і жила окремо; Марічка навчалася в училещі, тому її в той день вдома не було. Але в училещі Марійку знайшли і теж вивезли.

Була в них і сестра, яка в ті часи була в Німеччині. Коли дівчина повернулася, то пішла працювати швеєю в Олеську, де познайомилася із місцевим вчителем та збиралася за нього заміж. Але одного дня вона зникла і про її долю нічого не відомо і досі. Кажуть, що її вбили.

         Хоч Парій Зеня і жила окремо від своїх батьків, та її теж знайшли. Але одразу не вивезли до Сибіру, адже вона мала народжувати. Сім'я Зеновії якийсь час переховувалась у сусідніх селах та у криївці на сіножатях. Але це їм не допомогло. Вона з чоловіком Володимиром були ув'язненими і повернулися додому, коли дочка Леся була вже великою.    

Пізніше родина Павла Петровича повернулась додому. Залишилась на Уралі Орися, яка там вийшла заміж. Пізніше до неї виїхала і Марійка. Ганна вийшла заміж і живе у Ворохті, а решта родини повернулися в рідне село.

Зі слів тітки Вітковської Марії Павлівни

 (онуки Грицая Василя Павловича та

 дочки Маланюка Павла Петровича)

записав Линва Віталій

 учень 6 класу Білокамінського НВК.

       Грицай Володимир Йосипович  народився

6 грудня 1914 року у селі Бужок. Закінчив 4 класи Бужківської початкової школи. Служив у Польській армії.

Під час Великої Вітчизняної війни проходив службу у діючій армії в складі 162 гвардійського стрілкового полку, 54 стрілкової дивізії, 4 стрілкової роти під команду-ванням маршала Конєва. З боями дійшов до Берліна. Був нагороджений медаллю «За взяття Берліна».

Після війни працював у колгоспі муляром, а також допомагав зводити будинки людям, мурував печі, ремонтував годинники. Був «майстром на всі руки». Піддавалось йому і ювелірне ремесло, адже із старих монет виготовляв сережки та вінчальні перстні. Знали його в селі, як винахідника, бо один із перших виготовив самотужки радіо. Спочатку таке радіо було у нього та його братів: Степана, Івана та Василя. Пізніше їх вони виготовляли односельцям.  А ще він був місцевим «скульптором»,  бо з цементу виготовляв надгробні пам’ятники.

 Помер Володимир Йосипович проживши 85 років.

Зі слів бабусі Гавришків (Грицай) Марії Володимирівни

(дочки Володимира Йосиповича)

 записав Чекайло Назар

 учень 8 класу Білокамінського НВК

Гуда (Вітязь) Ярослава Дмитрівна народилася в 1925 році. Була найстаршою дочкою у багатодітній сім’ї.  Дівчина була розумною та освіченою. Навчалася у школі с. Бужок, де улюбленими предметами були математика та фізкультура. Мабуть, через любов до лічби вона і стала продавчинею у крамниці в м. Золочів.

І напевно, життя Ярослави Дмитрівни склалось би зовсім інакше, якби не зловіща війна. Одного вечора її батька викликали з хати і більше він додому не повернувся. Про те, що з ним сталося ніхто не знає і до сьогоднішніх днів. Мати Катерина залишилася сама з дітьми. Згодом загинув на війні і брат матері з дружиною. Сиріт Катерина забрала до себе. Ярослава змушена залишити м. Золочів і повернутися додому допомагати матері. Із міської панночки вона перетворилася у сільську доярку, де і пропрацювала все життя.

В травні 1946 року Гуда Ярослава Дмитрівна вийшла заміж за Вітязя Ярослава Теодоровича. Це було перше урочисте весілля в с.Бужок після війни. Ярослава Дмитрівна розповідала, що зранку було весілля, а після обіду пішли молодята збирати сіно.

діти Ярослави Дмитрівни

В сім’ї народилося троє дітей: Ганна , Михайло та Дмитро. Родина переживала скрутні часи. Бувало, що і їсти хотілось, та вони завжди залишались сильні духом. Згадує, щобули роки, коли в домі матері Катерини на Святу вечерю   не було , що поставити на стіл, але завжди прикрашали велику ялинку саморобними іграшками, в хаті було гамірно і весело, та лунала коляда.

Часто Ярослава Дмитрівна розповідала про страшні голодні часи війни. Про те, як страшно ревли літаки, як стріляли гармати. Про те, як було голодно, холодно і страшно. Розказувала про те, як переховувало військових, переодягнувши двох військових в одяг їхніх чоловіків дали їм граблі, ніби то прості селяни ідуть на сіно. Та ніколи жінка не говорила про свою участь у війні. Адже все було строго секретно. Лише зовсім недавно обмовилась своїй дочці Ганні, що була зв’язковою та передавала листи в напрямку Розважа та про те, що її дядько був сотником в лавах Січових Стрільців на прізвисько Тигр.

Ось так і залишаються герої нікому невідомими, а їх заслуги не відзначені.

 Зі слів Наконечної (Вітязь) Ганни Ярославівни

 (доньки Ярослави Дмитрівни)

записала Гуда Галина

учениця 1 класу Бужківської ЗОШ

Минусора Степан Іванович народився 2 липня 1927 року в с. Черемошня на Золочівщині. Ще зовсім молодим його забрали до війська. Розповідав ветеран, що воював під Бродами. Згадував і про те, що під час служби дійшов до Японії. Але поки добиралися до далекої країни, війна в Японії вже закінчилася, тому участі у військових діях на території цієї країни він не брав.

Про свої військові  подвиги Степан Іванович розповідати не любив, тому і мало про це відомо. Згадував лише, що було голодно і виснажливо. Коли військовий був зовсім знесилений від холоду, голоду, чи ранений, його на якийсь час відпускали додому, щоб набрався сил. Після того, як його відгодували та підлікували – повертався захищати свою землю. Загалом ветеран прослужив 7 років.

Після війни Степан Іванович одружився із Заяць Стефанією Іванівною із села Бужок. В цьому селі він прожив решту свого життя. Разом з дружиною виховав четверо дітей. Був одним із тих, хто «піднімав Цілину». 20 років Степан Іванович їздив в далекі краї на заробітки, де працював на будівництві. Приїжджав перед святом Миколая і привозив велику коробку цукерків «Червоний мак», яким діти були надзвичайно раді і про цю подію згадують із посмішкою на вустах до тепер.

Коли чоловікові виповнилося 60 років, він повернувся із Казахстану до рідного села на завжди і більше нікуди не їздив. Пішов працювати у колгосп їздовим. Коли колгосп ліквідували, забрали у Степана Івановича коні, він змушений іти на заслужений відпочинок.

У 2005 році ветеранові вручили медаль до «60-ї річниці Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.». На той час Степан Іванович залишався останнім живим ветераном у с.Бужок.  

У 2014 році життя чоловіка обірвалося.

Зі слів тітки Минусори Стефанії Іванівни

(дружини  ветерана)записав

 Алексевич Ярослав

 учень 4 класу Білокамінського НВК 

  Романюк Іван Іванович 

народився у 1885 році. Був одружений із Романюк Марією Іванівною (1891 року народження). Разом вони виховували четверо дітей: Романа (1919 р. народження), Івана (1921 р. народження), Катерину (1926 р. народження) та Софію (1926 р. народження ).

      В 1947 році Івана Івановича з дружиною Марією Іванівною та дочкою Софією вивезли на Урал. Їхню хату забрала Радянська влада, і в ній зробили магазин. В 1957 році вони повернулися і поставили невеличку хатину на тому ж подвір’ї, звідки їх виселили.

      В 1972 році старший син Роман Іванович викупив магазин під розбір і побудував на тому місці хату. Роман Іванович в 1939 році був призваний в Радянську армію і службу ніс у далекій Грузії, де прожив до 1970 року, опісля повернувся на Україну, де прожив решту життя.

                           Зі слів бабусі Макогін Галини Романівни 

 (онуки Івана Івановича та дочки Романа Івановича)

 записала Сагайдак Юля

 учениця 2 класу Бужківської ЗОШ.

Чуприк Станіслав Франкович народився в 1912 році в с. Черемошня на Золочівщині. Та одружився із Катериною Петрівною із села Бужок, де і прожив усе своє життя. Разом із дружиною виховав двоє дітей: сина – Казимира та дочку – Іванну. Під час Великої Вітчизняної війни в 1941- 1945 роках воював на фронті, де появив себе, як відважний воїн. За що був нагороджений 8 медалями «За героїзм».

В 1951-1952 роках був обраний головою сільської ради с. Бужок.

Помер Станіслав Франкович у 1993 році.

Рідні та близькі пам’ятають його, як добру, чесну людину, що любила свою країну.

Зі слів тітки Штохмал

 (Чуприк) Іванни Станіславівни

 записала учениця 6 класу

Білокамінського НВК Чуприк Ліля

Штохмал Григорій Максимович народився 1903 року в с. Бужок. Все життя проживав у рідному селі, лише службу проходив у Дніпро-петровську. Був одружений із Штохмал  Анною Петрівною. Разом  виховали троє дітей: Михайла, Василя та Марійку. Григорій Максимович любив землю, тому працював хліборобом.

Під час Другої Світової війни воював у стрілкових військах. За життя ветеран згадував про бій біля Олеська. За участь у військових діях був нагороджений медалями, про те, якими саме ні спогадів, ані документів не збереглось.

 Помер Григорій Максимович У 1991 році.

Записала зі слів Штохмала

 Михайла Григоровича

(сина ветерана) онука Боднар Зоряна.